| Мовні питання | | Додав: | НАУКА Й ОСВІТА
© Сергій КОВАЛЬ, Матеріали науково-практичної конференції “Буття українців”
Позичена самобутність
17:28 22.02.2006
"Московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української..." 06022202e.jpg Територія проживання кривичів, радимичів, дреговичів, сіверян, деревлян, полян в 9 ст.
Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т.зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських.
Так написав в своїй роботі “Древність української мови” (1880) польський лінгвіст Михайло Красуцький. А відомий український письменник Григорій Квітка-Основ’яненко в листі до А.Красовського (28. XII. 1841) писав таке:
"Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови".
В авторській статті обидві цитаті подані в кінці тексту без коментарів. Ми дозволили собі помістити їх на початок - аби окреслити проблему цієї публікації.
Від частого повторення брехня не стає правдою, однак все більше тих, хто не вміє чи не бажає логічно мислити, проявляють готовність повірити в неї. Спрацьовує не логіка, спрацьовує стереотип мислення: «Якщо стільки відомих і шанованих людей так довго повторюють це твердження і напевно вірять в його істинність, то не може ж воно бути суцільною вигадкою. Хай не все, але хоча б якась доля істини в ньому мусить бути присутня...».
Щось подібне сталося з міфами про «вєлічіє і могущєство руского язика» («ВМРЯ»), про «вєлікого Лєніна», котрий «на ньом газгавагівал». Ну, і нехай собі тішаться московити тією «величчю», як дурень цвяшком. Нам, українцям, у своїй незалежній державі що до того? В тім то й річ, що вигаданий колись для ідеологічного виправдання уярмлення та тотальної русифікації пригарбаних Москвою народів міф продовжує руйнувати свідомість пересічного українця і сьогодні, а його адепти перейшли до ще більш нахабних та провокативних форм пропаганди.
І сьогодні не лише десь там у Москві, Твері, в наших таки Сімферополі, Донецьку, Луганську в російськомовних українофобських виданнях можна надибати твердження на кшталт: «Ніякої української мови немає...», «Українська мова - то зіпсований полонізмами «русскій язик...» і таке інше.
Належної відсічі такі інсинуації сучасних валуєвих ані від офіційних структур, ані від патріотично орієнтованих засобів масової інформації не отримують. Найбільше, на що, бува, спромагаються окремі вітчизняні публіцисти, то кволі заяви виправдального штибу: «українська й російська - мови-сесгри»...
Однак уважний неупереджений аналіз мов-сусідок підштовхує до іншого висновку. Мова спадкоємців племені кривичів, що стало основною слов'янською складовою в тюрко-фіно-угорськомуі конгломераті, нині іменованому «русскім народом», - не «сестра», а «дочка» русинської – української мови. Дочка кривобока і кривоуста, примхою долі доскочивши короткочасного за мірилом історії, панування над матір'ю, в процесі того панування прагла зневажати та упослідити ту, яка дарувала їй життя.
Для тих, хто вже готовий, захлинаючись, бризкати слиною заперечень, повторюємо: саме російська мова у слов'янській своїй частині – вторинна, дочірня, замало того, пародійна стосовно нашої РА-синської, русинської, що сьогодні іменуємо її українською, мови.
Для тих заяв потрібні докази. І їх є безліч. І вашого будинку зупинився автомобіль технічних служб «Міськгазу» з написом «Аварійна газова служба». За совєтських часів напис «Аварійна-я газова-я служба». В гастрономі вашу увагу привернули ковбаси “Молочна”, “Докторська”. Вражена комплексом “ВМРЯ” продавщиця на цінниках написала «докторска-я»... «Вам годиться ця синя торбинка?» - питають вас в іншому відділі. Сусідньою мовою торбинка була б “синя-я”.
Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені з українських (до кількох згаданих можна долучити "добра", "зла", "велика", “мала”, "печальна", "весела", "мудра", "дурна", ”молоода", "стара", "давня", "крайня", ”зимня” і т. ін.). Дотуліть до наведеної низки слів по літері «я» і отримаєте «руські-є» слова.
Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові українському: «давня-я», «крайня-я», “синя-я”, «зимня-я».
Прикметники середнього роду та у множині створювалися за тією ж схемою, тільки тут замість “я” доточувалося українське слово «є»: «крайні-є», «сині-є», «тонкі-є», «крайнє-є», «синє-є». І знову ці пародійні подвоєння «єє».
Та хіба лише одні прикметники? Власне, більшість слов'янського коріння слів сусідньої мови сконструйовані з наших самодостатніх першослів шляхом доточення до них наших таки слів «я», «є», «ні», «лє» (є, так), «ще», «що», «це», «де», «бо», «то».
Часто-густо до словосполучень додавалося по кілька взаємозаперечувальних слів («є», «ні», «лє», «ні»), вочевидь, аби підсилити пародійність звучання та полегшити розуміння вторинності «новомови» для задурених краян, для дослідників майбутнього.
«Буду-ще-є», «на-сто-я-ще-є», «наступ-лє-ні-є», «напад-є-ні-є», «по-ра-жє-ні-є», «пора-бо-ще-ні-є», «по-бо-є-ще», «по-ні-маєш», «ог-лав-лє-ні-є», «заблужд-є-ні-є», «дє-лє-ні-є», «удар-є-ні-є», «росте-ні-є»,«лє-то», «є-с-ть», «є-що», «є-то», «є-ті», «розум-є-ні-є», «глум-лє-ні-є» «і так далі-є»... Як бачимо, «ісконно русскіє слова» розкладаються на питомі українські складові.
Значний блок українських слів, створених з використанням і нині активно діючих в нашій мові займенників «це», «ця», «ці», позичивши, сусіди знову-таки недоладно поперекручували заміною в згаданих займенниках голосних на «о», «а», «ы». «Я-й-Це» - «я-й-Цо», «кіль-Це» - «коль-Цо» (від слова «коло»), «молод-Ці» - «молод-Цы», «молоди-Ці» - «молоди-Цы», «сестри-Ці» - «сестри-Цы», «от-Ці» - «от-Цы», «стани-Ця» - «стани-Ца», «околи-Ця» - «околи-Ца», «столи-Ця» - «столи-Ца», «стори-Ця» - «стори-Ца» і таке інше. «Гоп-ца, дри-ца, дри-ца-ца...» «Цо», «цьі», «ца» - немає в тамтешній мові таких займенників.
Якщо згаданого корпусу запозичень та зумисних недоречностей комусь видається замало, то наведемо ще кілька яскравих прикладів алогізмів «вєлікого і могучєго», що могли виникнути за умови його формування на невласній фонетичній основі.
Сім днів («тиждень» по-нашому) у сусідській мові іменується «нє-дєля». Недоречна калька з нашої логічної «неділі» («не діло» - вихідний день себто). Але сім днів неробства поспіль, а затим знову «нє-дєля» - чи не забагато? Коли ж у вас «дєля», сусіди?
Їхні квасні «патріоти» намагаються етимологію «нєдєлі» виводити від «нєдєлімая». Не менша недоречність, бо тиждень ділиться на дні, дні на години, години на хвилини і «так далі-є».
Бездумно запозичена з нашої мови і назва плодових кущів «черная, красная, бєлая смородіна». Насправді смородиною від нашого слова «сморід» (запах) є лише чорна. Червоні ж та білі порічки (росли в дикому виді «по річці») смороду не мають.
Та що там «смородина»? Навіть перетворені тамтешніми борзописцями в національний символ «русски-є березки» носять запозичене, знову таки у нас, наймення. Наші «бе-різки» («бе»-руть із них «різки» для підмітання та «роздачі хльости» неслухам) на захутірмихайлівських теренах обернулися на «бе-рёзки». Але «рёзок» в російській мові немає, є «розги», себто по-їхньому білокорі красуні мали б називатися «бе-розги»! Що ж до доточеного епітета «русскі-є», то вони в однаковій мірі можуть бути фінськими, шведськими, норвежськими, польськими, білоруськими, литовськими, волинськими, поліськими, сіверськими, бо ростуть на північних теренах Євразії справіку.
Деякі, здавалося б на перший погляд зовсім далекі від нашої мови, «російські» терміни при вдумливому аналізі виявляють своє не надто приховане українське (русинське) коріння. «Сірники» (із сірки зроблено основний елемент) на Яузі-ріці носять «самостійну» назву «спички» (замість скалки взятої «з пічки», не «с-печки»!)
«Це-глина» там «к-ир-пич» (к теплу, “ір-ію” «піч», знову ж таки не «к-ир-печ»!). «3-десь» (був «десь» далеко та змістився сюди, за тубільною логікою слово мало би формулюватись як “С-где-то”).
Лише ледачий, нездатний мислити не помітить сусідських позичок при компонуванні термінів для виміру часу. Наше всеохопне поняття «час» вони зробили одиницею виміру: «один час», «два часа» і так далі-є... Для найменування приладу з виміру часу “годинника” пристосували множину нашого слова “часи”. Для означення 1/60 години — нашої “хвилини” (що наче морська хвиля накочується на берег вічності), вживається «минута» (похідне слово від нашого «минати», їхньою мовою «проходить»!). Тож при використанні власного арсеналу термінотворіння оголошення захутірмихайлівських телеорадіостанцій, для прикладу, «масковско-є время 14 часов 25 минут» повинно звучати «масковско-є время 14 временей 25 проходок»...
Не будемо зупинятися тут на величезному материкові мовного арсеналу сучасної російської мови, позиченому нею із мов фіно-угорських та татаро-монгольських народів: “арба”, «арбуз», «дєньгі», «таможня», «ямщік» тощо. До речі, за Київської держави до приходу татаро-монголів митні заклади під Москвою іменувалися “Митищі” (великі митниці).
Святослав Завойовник у підкореній Хозарії заснував місто Білу Вежу (а не “Башню”), на територіях давньої землі Новгородської в сучасних губерніях Архангельській, Тверській, Псковській, Новгородській дотепер збереглися ріки з бездискусійно русинськими (українськими) назвами: Волошка, Хмара, Люта, Межа, Мста, Велика-я, населені пункти Середа, Селище, Марево, Мста, Волошка, Змієвка, Молоді, Плесо, Луки, Великі-є Луки, Прилуки, Галич, Солігалич, Руська (ще без доважка «я»).
Варто тут нагадати і про загальновідомий акт заснування теперішньої сусідської столиці київським князем Юрієм Довгоруким. “Долгорукім” - поправлять знавці, й зайвий раз продемонструють свою нехіть критично мислити. Бо чому в народі отримав таке прізвисько наш давній володар? Авжеж, мав князь «довгі руки»: не проти був їх і до чужих володінь протягати (хіба він один? Є така «професійна хвороба» у володарів усіх часів та народів). Але в мові кривицькій, що нині іменується «російською», «довгі руки» звучать «длінниє». І князь по-їхньому мав би називатись «Дліннорукім» (поняття «долго» у них вживається для означення часу, а не простору). Себто князя - засновника Мокви (саме так, гадаю, звучало першоім'я майбутньої «біло-кам'яної») найменували наші предки русини по-русинському. А пізніше омосковлення заміною "в" на "л" в слові «Довгорукий» русинського походження його посутньо не приховало. Як і подібна «операція» у назві заполярного в Баренцовому морі витягнутого майже по меридіану довгого острова «Долгій».
Це інформація до суперечок на тему «Яка мова в Київській імперії була панівною?» Власне, що українська мова була тоді, за сучасною термінологією, державною і панувала не лише в Києві та усіх наших етнічних територіях, а й на підкорених нашими володарями землях, ще в XIX столітті вимушений був визнати в одній зі своїх лекцій відомий московський історик Василь Ключевський, котрому, попри його великодержавну зашореність, совість науковця збрехати не дозволила.
Що ж до українських топонімів, гідронімів за сучасними межами нашої держави, то, окрім РФ, їх чимало і в інших сусідніх державах на наших прадавніх етнічних територіях. Берестя, Пінськ, Кам'янець, Дорогочин, Малорита, Косово, Рось (міста), Піна (ріка) в Білорусі на Берестейсько-Пінсько-Турівських землях, де й до сьогодні незайшле населення розмовляє практично поліським діалектом нашої мови. Знаково, для мислячих, звучить наймення Турово-Пінщина, зафіксоване ще недавніми совєтськими мапами - «Загороддя». (За городами, містами метрополії Галицько-Волинсько-Київської). Порівняймо із «Заліссям» (за лісами стосовно Києва) — назвою Володимиро-Суздальських земель у літописній Київській державі.
Доводити українське коріння заснованих нашими володарами на наших землях міст сьогочасного так званого Закерзоння: Перемишля, Ярослава, Санка, Холма, Ряшева, Грубишева, Кросна і так далі-є, словацьких: Пряшева, Дукли, Свидника, Лаборця особливої потреби немає. Вельми цікаве і знакове розкодування назви словацького міста Кошіце (Коші це) - осідок Коша, Січі це? Важко приховати русинське коріння назв річок Сан, Лада, Удаль, Шкло, Вишня, Одра (Польща), Тутова, Ракова, Бистриця (Румунія), Тур, Красна (Румунія, Угорщина).
Інша річ - такі міста, як Дебрецин (Угорщина), Галаць (Румунія), озеро Балатон (Угорщина). Навіть не всім фахівцям відомо, що колись то були русинські міста Доброчин та Галич (на Дунаї), а озеро іменувалося просто Болото. Щонайменше сім сусідських столиць найменовані були з використанням русинського лінгвоарсеналу. Москва (Моква, мокровище, болотовиння, багниста місцевість, це вже потім дячки «с» втулили), Мінськ (від слова «міняти»), Вільнюс (до початку XX століття Вільно, не «вольно» польською, не «свободньїй» російською), Кишинів (від слова «кишеня»), Братіслава (брати славу, брати слави), Букурешт (Буку решт(а) - там, де в давнину кінчалися букові ліси, були рештки тих лісів.
Ніхто у світі до сьогодні ще не виконав серйозних студій з україно-російського порівняльного мовознавства так само, як із татаро-російського. Гадаємо, такі студії неспростовно доведуть: самозвана претендентка на королівські шати все життя проходила в позичених в сусідського плеча вдягачках.
Не залишу поза увагою вражаючу убогість, примітивізм сучасної сусідської мови. Прикладів тому можна навести безліч. Московин на бутерброд намащує «масло слівочно-є», для салатів вживає «масло растітєльно- є», для змащення використовує «масло машінно-є». В нашій мові для кожного виду «масел» є своя назва – це масло, олія, мастило. При порівнянні пестливих суфіксів, впадають в око їхні одноманітні та шиплячі “ушка”.
солов-ейко - солов-ушка, дівчин-онька - дев-ушка, трав-ичка - трав-ушка, колом-ийка - част-ушка, стар-енька - стар-ушка, дід-усь - дедушка, голів-онька - голов-ушка, молод-ичка - молод-ушка, хат-инка - изб-ушка, душ-енька - д-ушка, баб-уся - баб-ушка, жаб-ка - ляг-ушка.
Незалежно від роду, породи, живе, неживе – усе «аша», «уша», «ушка». І апофеоз тамтешньої ніжності, лагідності – “ушечка”, “юшечка” («дорог-уша», «дорог-ушечка», «ляг-ушечка», хр-юшечка), Особливо знущально звучить «дев-чушечка» (яку тварину московин і татарин називають «чушкою», сподіваємось, читачу відомо).
Подібно співвідносяться і пестливі імена в сусідських мовах. В українській: Петр-ик, Павл-ик, Серг-ійко, Ів-анко, Окс-анка, Катер-инка, Над-ійка, Мик-олка, С-ашко. В російській: Петр-уша, Павл-уша, Сер-ёжа, Ван-юша, Кс-юша, Кат-юша, Над-юша, Никол-аша, С-аша. Трохи більше розмаїття, однак все те ж шипіння: «аша», «уша», «юша»...
Про «ніжність» сусідських ліричних пісень можна роман-фейлетон настрочити. У нас соловейко «тьохкає», «щебече» («сміються, плачуть солов'ї і б'ють піснями в груди»), у них “щёлкает” («соловей запел, защелкал»). Ну не можу уявити собі «щелкающего» соловейка, хіба що папугу або рахівницю. Так само не годен уявити “поднимающего трезвон” жайвора, скорше будильник чи звукову сигналізацію.
Мова кривичів, що потім стала «русским язиком», виникла на основі мови русинської (української), коли вони були переселені у верхів’я Волги і Оки Великим київським князем із північних районів Білорусі, де й тепер є місто Кривичі. Тоді ж на окраїни Європи ближче до Уральських гір відселені були племена в'ятичів та родимичів. І якщо в'ятичів і родимичів переселяли з метою колонізації нових просторів, то з племенем кривичів не все було так однозначно. Себто завдання колонізації не виключалось, однак превалювало в причинах переселення не воно.
Підказка таїться в самій назві (ясно, що то не самоназва, хто сам себе назве «кривим»?) та у відсутності в нашій мові алогізмів. Звичаї відселенців не збігалися зі звичаями наших предків. «Срамословіє у них перед невістками і доньками своїми» - гласить літопис. - «Є вони ледачкуваті, нестримні в пияцтві та гульбищах». Тому, аби відгородити племена дреговичів, полочан, сіверян від згубного впливу кривичів, останнє переселяється у Залісся.
Насамкінець наводимо ще два приклада автора. Цілком очевидно, що коротше і стисліше слово є давнішим.
Українське "мить" і "доказ", російське - "мгно-ве-ние" і "доказ-а-тель-ство".
-----------------------------------
| kronus KRONUS 357
297 дні(в) тому  | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 35 | | | Мовні питання | | Додав: | ПРОЕКТ «СЕНСАР»
© Іван Ющук, кандидат філологічних наук, професор
12 фактів про давність української мови
21:12 20.07.2006
Рідна та мова, яка вироблена рідним народом на його споконвічній землі і пристосована саме до його умов існування, до його менталітету, до його способу думання. Вона є рідною не тільки для всього народу, а й для кожного окремого індивіда, що належить до цього народу, незалежно від того, з якою мовою йому довелося зіткнутися при появі на світ. Рідна мова ― це мова предків і рідної землі.
06072001e.jpgІван Ющук, кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки й техніки України
Кожен народ має свою мову. Якщо народ втрачає свою мову, він перестає бути народом. Де хозари, де половці, де обри, де ятвяги, а разом з ними і їхні культури, звичаї? Їх нема, бо нема їхніх мов. Хоч генетичні нащадки цих народів існують, але вони розчинилися в інших народах, в інших культурах. Українська нація збереглася, бо зберегла свою мову. Ті, хто відступився від української мови, перестали бути українцями. Це Собеські, Потоцькі, Вишневецькі, які розбудовували шляхетську Польщу; це Гоголь, Чехов, Короленко, Мечников, які стали представниками російської культури й науки. Таких прикладів, на жаль, є багато.
Національна мова з’являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують її, розвивають, збагачують, удосконалюють, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова ― продукт тривалого історичного розвитку народу. Українська мова як така розвивалася не одне тисячоліття.
Україна близько 700 (семисот) років була розчленована між різними державами, які в такий чи інший спосіб викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпаття від ХІ ст. до сере́дини ХХ ст. входило до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині ХІV ст. загарбала Польща і втримувала їх аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у ХІV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки, незважаючи на несприятливі умови для української мови, нею на початку ХХ ст., як стверджував М.Грушевський у своїй “Історії України-Руси” (т.І), розмовляло понад 40 млн. людей. Тепер тих мільйонів є менше.
Тільки давня мова могла так вистояти. А про давність української мови свідчить чимало як опосередкованих, так і прямих фактів.
Факт перший. Коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, “архаїчність”, тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської ― її найближчих спадкоємниць). В обидвох мовах майже однакова система голосних звуків. І в латинській, і в українській розрізняються звуки ? і г (g i h): в латинській genus “рід” (споріднене з нашим жінка) і hostis “чужинець, ворог” (споріднене з нашим гість). В обох мовах відбувається чергування звуків у і в: лат. nauta “моряк” i navis “корабель”, як наше наука і навча́ння. Так само в обидвох мовах є випадний звук е: в латинській aper — apri (“вепр —вепра”), як в українській вітер — вітру (випадає звук е).
В архаїчній, тобто найдавнішій латині було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві. В українській мові і всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і в основному їхнє значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінках ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду, як arena (арена), summa (сума) в одній і другій мовах; у кличному відмінку іменників чоловічого роду: Brute (Бруте) — відомий латинський вислів “Et tu Brute contra me” (І ти, Бруте, проти мене) майже зрозумілий і без перекладу; такі самі закінчення в називному множини мають іменники чоловічого роду: muri (мури), numeri (номери); іменники середнього роду: maria (моря), nomina (імена).
Латинська й українська мови розрізняють три ро́ди: чоловічий, жіночий і середній. І знаменно, що найдавніші українські іменники в більшості випадків мають навіть той самий рід, що й латинські. Так, однаково до чоловічого роду належать, наприклад, іменники латинське hortus “сад” і наше город, pulvis і пил, ventus і вітер, mensis і місяць, sucus і сік, somnus і сон, dolor і біль, nasus і ніс;. до жіночого роду іменники nox і ніч, mors і смерть, res і річ, voluntas і воля, securis і сокира, lana і вовна, barba і борода, casa і хата; до середнього роду іменники cor і серце, nomen і ім’я, aratrum і орало, semen “насіння” і сí́м’я, lac і молоко, vinum і вино тощо. У латинській мові іменник domus жіночого роду, в українській дім ― чоловічого, але, виявляється, і в українській мові він часом буває жіночого роду: Куди ж я піду, коли в мене немає своєї доми? — читаємо в І.Нечуя-Левицького.
Ще більшу тотожність спостерігаємо в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з формами архаїчної, тобто найдавнішої латині: sedeti ― сидить, sedemos ― сидимо, sedetes ― сидите. Того самого походження суфікс для утворення вищого ступеня порівняння прикметників в українській мові -іш- і в архаїчній латині -ios-: новий ― новіший, novus ― novios; лівий ― лівіший, laevus ― laevios.
Дитячі слова української мови часто співвідносяться з латинськими: тато і tata, мама і mamma, папа “хліб” і panis “хліб”, вава “болить” і vapulare “бути побитим”, куку “шукай” і occultare “ховатися” (у цих словах по-дитячому повторено перший склад), кака “брудне, погане” і cacare “випорожнятися” тощо.
Усі ці та багато інших збігів з латинською мовою можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах почала формуватися ще дві з половиною — три тисячі років тому́, можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Факт другий. Візантійський мандрівник і історик Пріск Панійський 448 р., перебуваючи в таборі гуннського вождя Аттіли, на території сучасної України записав слова мед і страва ― це вже українські слова.
Факт третій. Коли в VІ ―VІІ ст. н.е. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли з собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові.
Зокрема в сербській і-хорватській мовах перед звуком е приголосні вимовляються так само твердо, як і в українській: земља “земля”, весело. Не пом’якшуються приголосні й перед звуком и: липа “липа”, тихи “тихий”, вабити “вабити”. У деяких діалектах хорватської мови так само, як і в українській, на місці колишнього звука, що позначався буквою h, звучить і: dilo “діло”, lito “літо”, did “дід”. Так само відбувається чергування г, к, х із з, ц, с: у сербській і хорватській мовах: нога ― нози, рука ― руци, муха ― муси. Однаково звучить кличний відмінок в українській і сербській та хорватській мовах: Иван ― Иване, орач ― орачу, сестра ― сестро, сестрица ― сестрице, лекар ― лекару, друг ― друже, jунак “герой”― jуначе.
Дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо (як і в українській, в архаїчній латині та ще в італійській та іспанській мовах): чуjемо, оремо, ходимо, стоjимо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській і хорватській мовах: пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаjте.
Чимало слів, які, здавалося б, є специфічно українськими, зустрічаємо також у сербській та хорватській мовах у майже однаковому звучанні і з тим самим значенням: вир, гаj, ка́љужа, квочка, китица, кожух, кољиво “коливо”, крок, кут, ку́њати, крхки “крихкий”, кутњи (зуб), мршав “миршавий”, на́опако “навпаки”, снага, треба, и пого́тово “і поготів”. Такі самі, як і українські, назви місяців у хорватській мові мають, проте, інше значення: травањ ― це “квітень”, липањ ― “червень”, српањ ― “липень”, листопад ― “жовтень”, але сечањ ― “січень”.
Усе це незаперечно свідчить, що вже півтори тисячі років тому́ (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це вже була українська мова, хоч так вона, зрозуміла річ, тоді ще не називалася.
Факт четвертий. У VІІІ — Х ст. русичі підпорядкували собі частину литовських племен на північ від Прип’яті, з яких пізніше постала білоруська народність. Білоруська мова, яка сформувалася внаслідок цього, мало чим відрізняється від сучасної української, лише фонетика, манера вимовляння звуків, у ній залишилася литовська: дзекання, цекання, акання, м’яка вимова. Останнім 983 року Володимир Великий завоював литовське плем’я ятвягів. Мова їхніх нащадків повністю українська — це сучасна Берестейщина.
Підкореним уже після 988 року, тобто після прийняття християнства, а з ним як елітної й староболгарської мови, угро-фінським племенам на північному сході було занесено вже українсько-старослов’янську суміш, яка й започаткувала сучасну російську мову.
Факт п’ятий. Безперечно українським є напис “коваль Людота” на мечі з ХІ ст., знайденому на Полтавщині, як і значною мірою напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 р.: “А се чара кня[зя] Володимерова Давыдовча, кто из неh пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]”.
Факт шостий. До нашого часу дійшли писані на пергаменті два Ізборники Святослава 1073 і 1076 років. Перший — це копія з болгарського оригіналу. І все-таки український переписувач примудрився наробити чимало помилок. У кількох словах замість закономірної в старослов’янській мові букви h він ужив букву и: нимая, си́мя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє); сплутував и з ы: выны (замість вины), трызны (замість тризны), просты (замість прости), помыслы (замість помысли ― наказовий спосіб); написав чоловhка (замість человhка), Илля (замість Илия), ходъ (замість годъ ― так він передав український звук h), он є давъ, уставивъ (замість старослов’янського далъ, уставилъ), пьємо замість пиємъ, помагає (замість помогаєтъ) тощо.
У складеному за болгарськими зразками українським автором Ізборнику Святослава 1076 р. є такі сучасні українські слова: ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, вhтрила, лу́ка (“ділянка, поросла травою”), краса, свита, гърньць (горнець), въчинити, сваритися, дивися, лишися тощо.
Факт сьомий. Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії з ХІ—ХІV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих з різних приводів. Написані вони старослов’янською мовою: вживається тільки займенник азъ, у прикметниках скрізь виступає закінчення аго (зълаго, грhшнаго), вживаються форми помози (наказовий спосіб), храбрый тощо. Але майже всі чоловічі імена в давальному відмінку мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Дъмитръви, Павълови (ХІ ст.), Василеви, Борисови, Иванови, попови Ивану (ХІІ ст.) і т.д. У звертаннях послідовно вживається кличний відмінок: святый Фоко, свята Софиє и святый Онуфриє, Андрониче, небоже. Вживаються чоловічі імена на –о: Михалько, Марко (ХІ ст.), Дмитро (ХІІ ст.), Гаврило. Двічі наводиться ім’я Володимир, в ХІ і ХІІ ст., і обидва рази з повноголоссям –оло-.
Звертає на себе увагу форма орудного відмінка имямъ (ХІІ ст.) замість старослов’янської форми именьмъ. У тому ж ХІІ ст. один з авторів утворив присвійний прикметник від імені Янъка цілком за правилами сучасної української мови: Янъчынъ. У написах з ХІІІ ст. подибуємо сучасну форму дієслова в минулому часі чоловічого роду з суфіксом –в, а не –л: азъ моливъ. Поряд з помилуй мя в ХІІІ ст. трапилося також помилуй мене. В ХІ ― ХІІ ст. зустрічаємо цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, геть, порося.
Факт восьмий. Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні́ грамоти ХІ ― ХV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, писане, звичайно, тодішньою літературною старослов’янською мовою.
Але вже від початку ХІІ тут спостерігається написання и замість h: тоби, съби, нимечкий, клить, дижя, помитка, дидъ, михъ, сино, на рицици “на річці”, не смиємъ, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихалы, поихалы, не надийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сиротъ тощо. В них відбито також перехід е в о після шиплячих: чого, чоловhкъ, жона моя, чоло́мъ; м’який звук ц: отьць “отець”, куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Звертання вживаються переважно в кличному відмінку: куме, господине, Онсифоре, дhво; іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають закінчення –ові, -еві: Стоянови, синови, Василеви, мужеви; у родовому відмінку однини в іменниках чоловічого роду трапляється закінчення –у там, де мало б бути –а: гороху, пудъ меду, горсти лену, восъку, шолку, дару, лову. Прикметники в родовому відмінку однини чоловічого роду мають майже повсюдно закінчення -ого: доброго, великого, жолтого; рідко закінчення –аго: луцьшаго. Трапляються такі українські форми займенників: тоби, от нього, к ньому, с тыми, на тыхъ, хто, с кимъ.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: грамоту с тобою спишемо, молотимо да сыплемо, язъ къ тоби берость написавъ, пришьлить, възмить.
Імена новгородців звучать переважно як сучасні українські (тут завчена книжна старослов’янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексии, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Михайло, Ма́рко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там в берестяни́х грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господыня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, госпо́да “домівка”, година, кожухъ, свита, глекъ, соромъ, досыть, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Факт дев’ятий — це мова “Слова о полку Ігоревім”, опублікованого 1800 року. Поема, як вважають вчені, складена в 1185 ― 1187 рр., а відомий список її зроблено, можливо, в ХV ― ХVІ ст., під час так званого другого південнослов’янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від старослов’янської мови. “Слово о полку Ігоревім” теж, очевидно, виправлене. На таку думку наштовхують ті поодинокі пропущені українізми, які трапляються тут. Наприклад, в усьому тексті вживається старослов’янська форма імені Владимиръ, але один раз ― Володимиръ; так само скрізь ― храбрый, і раптом: хороброє гнhздо; п’ять разів слова дhвиця, дhва написані через h, а шостий ― через и: красною дивицею; через h написані слова полетhти, одолhти, разумhти, але написано через и: помолодити (А чи диво ся братіє стару помолодити?); дев’ятнадцять разів ужито в прикметниках закінчення -аго (стараго, великаго), а двадцятий раз проскакує -ого: поганого Кощея; у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів 3-ї особи однини й множини стоїть твердий -тъ (кличетъ, велитъ), але в решті випадків (31 раз) виступає –ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Кыєвh; трубы трубять в Новhградh; стоять стязи в Путивлh.
Зовсім не старослов’янські й такі вислови, слова та форми слів, як : лисици брешутъ на щиты, другаго дни велми рано, дhти бhсови, уже бо братіє невеселая година въстала, уже княже туга умь полонила, заступивъ королеви путь, подъ тыи мечи харалужныи, загородите полю ворота, оксамиты, кожу́хы, стягъ, звонячи в прадhднюю славу тощо.
Факт десятий. Єврейський теолог Соломон Іцхакі (ХІ ст.) в коментарі до П’ятикнижжя, пояснюючи деякі слова з мови євреїв, що жили тоді в Київській Русі, називає слово сніг — саме із звуками і та г: сніг. І це в ХІ столітті. Інший єврейський теолог Ісаак бен-Моїсей (писав у сере́дині ХІІІ ст.) у коментарі до Талмуду дає таке пояснення: “Дерева (або колоди), зв’язані у великій кількості, що в Біблії називається рафсодот…, по-німецькому влос (Floss), а руською мовою пліт”. Виходить, що чергування о з і (пліт — плоту) в українській мові відбулося ще десь до сере́дини ХІІІ ст., а не аж у ХV ст., як це засвідчують найдавніші українські пам’ятки.
Факт одинадцятий. Найкраще відбили мову ще дохристиянської Русі українські народні пісні. Відразу слід зазначити, що народні пісні не перекладаються, вони можуть лише редагуватися, доповнюватися або скорочуватися. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають з 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але річ у тім, що на Русі до прийняття християнства Новий рік зустрічали не в січні, а наприкінці березня, коли й справді можна починати весняну сівбу. Володимир Великий початок року переніс на вересень. А щедрівка залишилася без змін.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут ― і особливий ритм, й імена поганських божеств ― старовинне, тільки не мова.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває ця веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки ― літо відмикати,
З лівої ручейки ― зиму замикати.
У цій пісні, як і в попередніх, відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай, туди не треба було відлітати, туди просто заходили і звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цієї пісні, як і багатьох інших, не тільки наведених тут, безперечна. А мова їхня ― природна, жива, українська, ніби вони недавно складені.
Факт дванадцятий. Пращури українців живуть споконвіку на цій землі, що тепер зветься Україною, тобто вкраяною долею, Богом. Як вважає більшість славістів, епіцентром, звідки поширювалися слов’янські мови, була Україна. “Те, що слов’янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров’ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болота́ми, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов’янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним”, ― стверджує російський мовознавець В.Кипарський. “Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов’ян”, ― уточнює інший російський мовознавець Ф.Філін. Це дає підстави припускати, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала й зберегла риси тієї мови, яка лягла в основу всіх слов’янських мов. Бо ж саме з цієї території йшла слов’янська експансія, а отже, й поширювалася слов’янська мова, яка, стикаючись з іншими мовами інших племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов’янські мови.
Підсумок. Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ ― VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ― ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ― ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV ― V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ ― VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ ― Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. Щось привнесли в неї старослов’янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало. Ніякі впливи й лихоліття не могли порушити її цілісності, стрункості.
Українська мова зараз одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. І ми, українці, повинні захистити її від посягань різних зайд і перевертнів, як її досі захистили наші предки. Житиме наша рідна мова — житиме й наш народ.
| kronus KRONUS 357
297 дні(в) тому | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 39 | | | Без теми | | Додав: | Балога пакує валізи з секретаріату президента?
15.05.2009___ Віктор Чивокуня, УП
Віктор Балога найближчим часом може втратити посаду глави секретаріату президента.
Уже майже місяць Балога припинив спілкування із зовнішнім світом в своєму традиційному жанрі критичних коментарів, вивішених на сайті президента. За інформацією "Української правди", Балога з кінця квітня не з'являється на роботі. Формально він оформив відпустку, однак на поточному тижні знаходився в Києві.
Нинішні стосунки Ющенка і Балоги можна охарактеризувати як взаємна втома один від одного.
По-перше, Ющенко не сприйняв радикальний сценарій продовження політичного життя для президента, запропонований главою секретаріату.
Серед іншого, там передбачався розпуск парламенту і спільне обрання Ющенка та Балоги до Верховної Ради – з отриманням ними імунітету і збереженням свого впливу.
Однак Балога не отримав від Ющенка відмашку. Після цього глава секретаріату попередив, що не може нести відповідальність за альтернативні сценарії, які він не підтримує.
Це фактично поставило Ющенка перед вибором – залишати Балогу та рухатися в його фарватері, або шукати нового главу секретаріату.
"Балога уже не один раз пропонував президенту один крок, другий, третій... Ющенко їх не сприймає. Якщо так, то президент не може тримати в керівництві секретаріату просто неефективних людей, які діють в дисонанс з президентом", - розповідають джерела на Банковій.
По-друге, демарш Балоги спричинений відмовою Ющенка втрутитися в історію з Тиберієм Дурдинцем. Заступника глави СБУ, який виконував функцію "очей" та "вух" Балоги у спецслужбі, зараз оголошено у розшук.
Ігор Пукшин підготував Ющенку обґрунтування, де переслідування Дурдинця доводиться як незаконне, але президент жодного слова не сказав на його захист – принаймні, публічно.
По-третє, Балога перебуває у ворожих стосунках з губернатором Київської області Вірою Ульянченко, яка знову несподівано пробилася у президентські фаворити.
У суботу вона має бути обрана керівником ради партії "Наша Україна", головою якої є сам Ющенко.
Свого часу Балога виклав Ющенку своє бачення – керівник секретаріату має бути і начальником штабу президента на наступних виборах, щоб замикати на собі партійну та бюрократичну вертикаль. Інакше система ефективно не діє.
Обрання Ульянченко на першу посаду в "Нашій Україні" фактично виводить Балогу з гри. Легендарна Віра Іванівна має тісні стосунки з олігархами, що дозволить їй самотужки вирішувати питання поточного фінансування партії.
Діалог Ульянченко з бізнесом настільки продуктивний, що в 2006 році Ющенко навіть відмовився призначити її першим заступником до Олега Рибачука, мотивувавши це фінансовою залежністю Віри Іванівни.
Відчуваючи, що позиції Балоги похитнулися, в наступ на вуха президента пішла стара гвардія опонентів глави секретаріату: Арсен Аваков, Михайло Дорошенко, та ж Ульянченко, підсилені Петром Ющенком.
Оскільки питання відставки Балоги останніми днями ставало дедалі більш невідворотнім, то вималювався шорт-лист кандидатів на його місце.
На місце Балоги претендує та ж таки Віра Ульянченко, яка в разі призначення замкне на собі партійну та адміністративну гілки президента.
Крім того, Ульянченко – це останній соратник президента, яка іде з ним усе свідоме політичне життя, починаючи з 2000 року, коли вона стала першим помічником прем’єр-міністра.
"Плюс" для Ульянченко – її гарні взаємовідносини з Тимошенко, що має знизити градус протистояння між урядом і секретаріатом. Але "мінус" для Ульянченко – її стосунки з Богданом Губським, який не міг робити своїх земельних схем у Київській області без губернатора.
Проти Віри Іванівни грає те, що президент добре знає ціну її дружнім стосункам з сильними цього світу. В пасиві Ульянченко – її надто тісні стосунки з Віталієм Гайдуком, який розподілив свої ризики між Яценюком і Тимошенко, але пішов з команди Ющенка.
Якось Балога обіцяв у особистих бесідах "втопити" Ульянченко в компроматі – але не зробив цього. Про що тепер, мабуть, шкодує.
Інший претендент на місце Балоги – Арсен Аваков. Губернатора Харківської області традиційно лобіює його брат Петро. Слабкою рисою Авакова є відсутність контактів з політичними лідерами в Києві – людьми, з якими йому доведеться щохвилини вирішувати стосунки в СП.
Також до списку претендентів вкотре потрапив Ігор Тарасюк – шеф Державного управління справами. Але призначення на секретаріат змусить власника "Нашої ряби" відмовитися від життя в своє задоволення, що нелегко для мільярдерів.
Крім того, обставини змусять Тарасюка діяти на посаді жорстоко, що автоматично означатиме розширення списку ворогів. І це поставить під удар його бізнес-імперію після приходу нового президента.
Четвертий, значно ймовірніший претендент на місце Балоги – Роман Безсмертний, який йшов, але так досі не дійшов до цієї посади всі чотири з половиною роки президентства Ющенка.
Існує також несподівана концепція пост-балогінського періоду. Вона передбачає, що Ющенко взагалі реорганізує секретаріат у канцелярію. І, відповідно, керівник цієї установи не матиме того політичного впливу, який сконцентрував у своїх руках Балога.
Головний аргумент, яким сьогодні переконують Ющенка позбутися Балоги – що це рішення можна вигідно продати виборцю як крок в напрямку демократизації та назустріч побажанням трудящих.
"А, відтак, Вікторе Андрійовичу, ви позбудетеся баласту, який знищував ваш рейтинг, і отримаєте нові шанси на виборах президента", - переконують Ющенка. При тому не факт, що в це вірить хоч хтось із тих, хто доносить такі аргументи до президента.
P.S. Поки готувався цей матеріал, "Українська правда" отримала інформацію, що наступного понеділка вперше в цьому місяці Балога вийде на роботу в секретаріаті – тоді й буде вирішено питання його подальшого перебування на посаді.
| kronus KRONUS 357
308 дні(в) тому | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 34 | | | Без теми | | Додав: | Історія як політична зброя
15.05.2009___ Діана Дуцик, для УП
"Найголовнішою спільною рисою комунізму та нацизму є те, що вони наділили себе правом, навіть обов’язком, убивати й чинити ті вбивства досить схожими методами, і в масштабі, ще не знаному в історії", – ці слова належать французькому історику Алену Безансону, який минулого року в Україні презентував власну книгу "Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту" в українському перекладі.
Безансон, хоч він і не є громадянином жодної пострадянської країни, ризикує стати персоною нон-грата в Росії, якщо Держдума Росії таки ухвалить презентований нещодавно закон під назвою "О противодействии реабилитации в новых независимых государствах на территории бывшего Союза ССР нацизма, нацистских преступников и их пособников".
І це може трапитися саме тому, що відомий історик, порівнюючи нацизм з комунізмом, переосмислив роль СРСР у Другій світовій війні.
Закон, його ідеологи й ідеологічне підґрунтя
Проект федерального закону запропонувала ухвалити партія "Єдина Росія". В документі йдеться не про боротьбу з екстремальними групами (як-от неонацисти, тощо), або з іншими проявами нацизму. Мова йде про історію і про її трактування.
Робоча група, яка займалася підготовкою цього законопроекту, була створена ще 11 грудня 2008 року в комітеті Держдуми у справах СНД та зв’язків зі співвітчизниками, і очолив її не хто інший як Костянтин Затулін.
Але громадську увагу до цієї теми привернули заяви російського міністра з надзвичайних ситуацій Сергія Шойгу. Зокрема, у лютому 2009-го під час зустрічі з ветеранами він виступив з ініціативою ухвалити закон про кримінальну відповідальність за заперечення ролі СРСР в перемозі над фашизмом.
Шойгу заявив, що "оскільки на пострадянському просторі заперечують результати Великої Вітчизняної війни, заслуги й подвиги усього радянського народу", то прийняття такого закону дозволить "захистити нашу історію, подвиги наших батьків та дідів...тоді б президенти деяких країн, які заперечують це, не змогли би безкарно приїжджати в нашу країну. А мери деяких міст, перш, ніж зносити пам’ятники, декілька разів подумають про це", – додав міністр. Натяк на Україну й прибалтійські країни був очевидним для всіх.
Відповідний законопроект був представлений під час круглого столу, спеціально для цього організованого в останніх числах квітня 2009 року. Повністю прочитати цей законопроект можна і навіть треба, бо він стосується не тільки російських громадян, а й (ба, навіть у першу чергу) громадян інших країн.
Основна мета цього закону, як сказано у його першій главі, окрім протидії спробам перегляду рішень Нюрнберзького трибуналу, полягає "у протидії реабілітації нацизму, нацистських злочинців та їх спільників в нових незалежних державах – колишніх республіках СРСР"; а також "у протидії паплюженню пам’яті про понесені в роки Великої Вітчизняної війни жертви".
Напередодні 9 травня російські політики часто апелюють до таких виразів як "спаплюжити пам’ять", "захистити історію", тощо. Навіть вітаючи президента Ющенка з Днем перемоги, президент РФ Дмитро Медвєдєв вважав за потрібне ще раз наголосити на цій проблемі: "Упевнений, що народи Росії й України будуть завжди берегти пам'ять про велику перемогу, протистояти будь-яким спробам переписати і зіпсувати нашу загальну історію".
Між рядками і закону, і численних подібних заяв, читається, що спроби України краще пізнати власну історію, наштовхуватимуться на агресивну реакцію російської сторони.
Але в разі прийняття закону, Росія може не обмежитися лише політичними заявами. Адже у цьому документі передбачено, що громадяни, які порушать цей закон, при в’їзді на територію Росії будуть каратися позбавленням волі від 3 до 5 років.
Таким чином, низка вітчизняних політиків може бути оголошена персонами нон-грата в РФ.
А якщо країна підтримуватиме таких своїх громадян, то Росія залишає за собою право назвати політику такої держави "недружньою щодо Російської Федерації", і, як результат, понизити рівень дипломатичних відносин, а то і цілковито їх розірвати. Зокрема, йдеться про "повне чи часткове припинення залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо та інших засобів сполучення". Далі – застосування економічних санкцій, звернення в ООН тощо.
Щоб дізнатися, хто з громадян іншої держави вважає не так, як Росія, остання збирається здійснювати моніторинг і профілактичні заходи. Моніторинг, як йдеться у проекті закону, – це збір, аналіз і оцінка інформації про такі факти, науково-дослідницькі роботи. Профілактика – це освітні й інформаційні засоби.
Причому здійснюватимуться вони не лише на території Росії, але й на територіях колишніх країн СРСР, у тому числі, й в Україні, що означає посилення активності уже діючих різноманітних російських центрів і громадських організацій, а також створення нових. Є у цьому законопроекті обмеження й щодо ЗМІ, і навіть щодо наукових установ: вони можуть бути ліквідовані, якщо порушуватимуть відповідний закон.
Якщо спочатку йшлося про те, що законопроект може бути ухвалений у першому читанні до 9 травня, то згодом у ініціаторів плани дещо змінилися. Костянтин Затулін заявив, що "хоча у переддень 9 травня тема протидії реабілітації нацизму та його приспішників дуже актуальна", проте робоча група не поспішатиме й планує завершити роботу над цим документом до кінця думської сесії, тобто до червня.
Очевидно, це може бути приурочено до іншої не менш знакової дати – 22 червня. Натомість 6 травня до Держдуми було внесено на розгляд інший законопроект, яким у міжнародний розділ Кримінального кодексу РФ вводиться додаткова стаття про кримінальну відповідальність за заперечення заслуг радянського народу в перемозі у Великій Вітчизняній війні.
Для авторів і першого, і другого законопроектів аргументи окремих експертів щодо наявності й вітчизняної, і міжнародної законодавчої бази, яка забороняє нацизм, не мали значення.
Адже мало значення дещо інше. Що саме, дуже чітко пояснив Затулін: реабілітація нацизму та героїзація нацистських спільників є "елементом держполітики" в країнах колишнього СРСР. І саме тому Росія, як продовжувач СРСР, стверджує політик, має створити відповідні інструменти для адекватного реагування.
Затулін не вважає це посяганням на суверенітет і незалежність держав. "Є речі важливіші, аніж формальне визнання чийогось суверенітету", – переконаний він. Ще б пак. І цим "важливішим" завжди були інтереси самої Росії.
Росіяни – "за"
Російські соціологи вказують, що росіяни не бачать нічого поганого у прийнятті вищезгаданих законів. За результатами опитування громадської думки, проведеного у квітні 2009 року Всеросійським центром вивчення громадської думки, 60% опитаних росіян підтримують ідею запровадження кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Великій Вітчизняній війні.
Також росіяни достатньо однозначно оцінюють результати війни 1941-45 років: 77% опитаних вважає, що радянська армія звільнила країни Східної Європи від фашистської окупації й дала їм можливість жити й розвиватися. І лише 11% (як правило це молоді і високоосвічені респонденти, жителі Москви та Санкт-Петербургу) переконані, що СРСР нав’язав там прокомуністичні режими, фактично позбавивши ці країни незалежності.
Про догідництво й українську політику
Догідництво окремих українських політиків по відношенню до "старшого брата" проявляється не лише у політичних заявах. У середині січня 2009 року народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко вніс до Верховної Ради законопроект "Про реабілітацію та героїзацію фашистських колабораціоністів 1933-1945 рр." (№3618).
Автор проекту закону відніс до фашистських колабораціоністів членів ОУН, УПА, Української повстанської армії "Поліська Січ" (Тараса Бульби-Боровця), Української народно-революційної армії, Української головної визвольної ради (УГВР), батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд", дивізії СС "Галичина", УНА, Українського визвольного війська тощо. Автор пропонує передбачити відповідальність за реабілітацію, героїзацію та пропаганду цих об’єднань у вигляді позбавлення волі строком від 5 років до пожиттєвого ув’язнення.
Більше того, якраз у середині квітня, тоді як росіяни почали активно пропагувати свій законопроект, парламентський комітет з питань правосуддя ВР прийняв рішення направити проект закону Колесніченка для вивчення й надання висновків до Ради Європи та Венеційської комісії.
Це також дуже чітко лягає в концепцію російської зовнішньої політики, адже ще наприкінці 2008-го пріоритетом Росії в Радбезі ООН на 2009 рік було оголошено прийняття резолюції, яка засуджує будь-які форми героїзації колишніх нацистів (див. проект).
Кого вважає Росія нацистами, згадано вище. А от чи перегляне Європа своє ставлення до цього питання (бо, здавалося б, Нюрнберзький процес розставив усі крапки на "і"), поки що не відомо. Під час голосування за вищезгаданий проект резолюції у Комітеті Генасамблеї ООН, проти виступили США, а 57 країн утрималися, в тому числі, й 27 країн Євросоюзу.
Офіційний Київ мав би розробити серйозну аргументацію щодо цього дратівливого питання. Адже у даному випадку мовчання – не найкращий вихід із ситуації.
Як можна маніпулювати поняттями "нацизм", "фашизм", "націоналізм"
Почну з найсвіжішого факту. Керівник фракції ЛДПР у Держдумі РФ Ігор Лебедєв висловив стурбованість правомірністю рішення журі висунути на конкурс "Євробачення-2009" як представника Росії громадянку України. "Справа не в тому, що вона громадянка іншої держави.... А справа в тому, що вона відома своїми крайніми правими націоналістичними поглядами, про що вона сама не раз заявляла в ЗМІ", – цитує депутата інформагентство Regnum.
Більше того, Лебедєв виступив із протокольним дорученням комітету Держдуми з питань культури запитати інформацію про правомірність такого рішення, яке, за його словами, "завдає прямої шкоди престижу Росії".
Інший свіжий факт. У ніч з 24 на 25 квітня цього року був здійснений підпал двох столичних магазинів мережі "Книжковий супермаркет". Власник крамниць Костянтин Клімашенко заявив, що таким чином його хочуть змусити відмовитись від продажу російськомовної літератури, зокрема книг Олеся Бузини.
Бузина заявив, що підпал книгарень – це прояв нацизму. Директор українського філіалу Інституту держав СНД Володимир Корнілов висловив таку ж думку, її миттєво підхопили російські ЗМІ.
І нарешті хочу нагадати деякі факти із недавньої історії. Маніпуляції поняттям "нацизм" і "фашизм" свого часу в Україні закінчилися політичними репресіями для учасників акції "Україна без Кучми!".
Їх порівняння з фашистами звучало на офіційному рівні (до речі, сумнозвісну заяву підписав не лише Леонід Кучма та Іван Плющ, але й нинішній президент, а тоді прем’єр-міністр Віктор Ющенко, за що потім змушений був постійно виправдовуватися).
Але й українські медіа активно поширювали твердження про те, що учасники "України без Кучми!" – фашисти. Так, наприклад, газета "Факти" 21 квітня 2001 опублікувала статтю на цілу розгортку під назвою "Чим жахливіше брехня, тим швидше в неї повірять" з підзаголовком "В Україні розпочалася війна за рецептами Геббельса".
В ній ішлося про те, що "кривоногий адвокат диявола Геббельс піднявся з труни, щоб диригувати діями сьогоднішніх борців за "Україну без Кучми". Найцинічніше у цій статті виглядало порівняння імені Георгія Гонгадзе з Хорстом Весселем, ім’я якого нацисти свого часу активно використовували у своїй пропаганді.
Звичайно, це не всі приклади. Була ще провокація з "лялькою Гітлера" і багато чого іншого. Проте такі провокації були б неможливі, якби українське суспільство спробувало шляхом дискусії віднайти консенсус щодо власного бачення тих, безумовно, трагічних історичних подій. Об’єктивне переосмислення власної історії додасть впевненості цілому народу і унеможливить зовнішні маніпуляції.
Пам’ять про велику війну є ще болючою раною. Це і використовують цинічні маніпулятори і в Україні, і поза нею.
Із сусідами-партнерами ми нічого зробити не в силі. Вони переслідують свої цілі тими методами, які вважають ефективними. Про мораль – ані слова.
Єдине, що можемо, це – підмести власну хату. Як від всюдисущих агентів впливу, прямої агентури, так і псевдопатріотів, які ллють воду на млини чужої політики.
Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД, для УП
| kronus KRONUS 357
308 дні(в) тому | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 32 | | | Без теми | | Додав: | Версія консула в Німеччині: "Луценко голосно сміявся, і могло скластися враження, що він п’яний"
15.05.2009___ Сергій Лещенко, УП
Напередодні "Українська правда" оприлюднила звіт про події в аеропорту, направлений послом України в Берліні на адресу Міністерства закордонних справ.
Альтернативну версію подій з Юрієм Луценком виклав консул України у Франкфурті-представник МВС у Німеччині полковник міліції Сергій Дятлов.
У розпорядження "Української правди" потрапила доповідна Дятлова на ім’я в.о. міністра закордонних справ Володимира Хандогія та першого заступника міністра внутрішніх справ Михайла Клюєва, написана 14 травня, тобто через десять днів після конфлікту.
Дятлов розповів, що в коло його обов'язків як відрядженого співробітника міліції входить допомагати делегаціям МВС України на території Німеччини.
За словами консула, після прибуття Луценка до Франкфурту прямо в аеропорту відбувся обід, після чого міністр і супроводжуючи особи попрямували до терміналу посадки на Сеул.
"Під час підходу до стійки міністр Луценко та його син голосно сміялися, оскільки міністр перебував у доброму гуморі та розповідав якийсь анекдот", - пояснює Дятлов першопричини конфлікту.
"За стійкою знаходилися дві працівниці "Люфтганзи", які несподівано зупинили міністра і сказали, що вони його на літак не пропустять, бо їм здається, нібито він нетверезий. На мою думку, це враження могло скластися у персоналу "Люфтганзи" тому, що міністр голосно сміявся, підходячи до стійки", - припускає консул.
Як відомо, на перший день після початку скандалу Дятлов публічно стверджував інше – що члени делегації просто не встигли на літак, і коли прийшли на посадку, то "пункт пропуску на борт вже закрили".
У своїй доповідній Дятлов розповідає про недостойну, за його словами, поведінку співробітниці авіакомпанії, коли Луценко почав вимагати від них доказів його сп’яніння.
"Дійшло навіть до того, що одна з працівниць на зауваження Юрія Луценка про те, що він вимагатиме у суді відшкодування збитків від "Люфтганзи", почала при свідках хрюкати йому в обличчя, що в Німеччині означає висловити вищий ступінь зневаги до співрозмовника та фактично адекватно тому, щоб вголос обізвати людину "свинею", - стверджує Дятлов.
Потім, за словами консула-міліціонера, співробітниці "Люфтганзи" викликали поліцію, а на допомогу до міністра прийшов його син.
Закінчилося це жорстким затриманням української делегації – хоча десять днів тому Дятлов казав, що вони просто "звернулися по допомогу до поліції".
У доповідній же консул у деталях розписав силове протистояння в терміналі:
"Під час вербального конфлікту, який відбувався англійською мовою, якою я недостатньо володію, працівники поліції несподівано голосно звинуватили сина міністра Луценка в тому, що він вчинив опір поліції, повалили його на підлогу з метою надягнути на нього наручники. Проти сина міністра були застосовані больові прийоми, зокрема, вони почали його хапати за шию та обличчя.
Міністр стояв поруч, перебуваючи заблокованим іншими працівниками поліції. Він англійською мовою голосно попередив поліцейських, щоб вони не чіпали сина за шию, бо він переніс операцію на горлі. Поліцейські це проігнорували, тоді міністр наблизився до двох поліцейських, які сидячи на його синові, надягали наручники, та почав зіштовхувати їх зі свого сина.
У цей момент інші працівники поліції кинулися до міністра і, викручуючи йому руки, почали відтягувати його від сина.
При цьому мене, представника МВС України у Німеччині, під час мого намагання заспокоїти ситуацію двоє працівників поліції несподівано і без попередження зі спини повалили на підлогу. Коли я підвівся, двоє поліцейських із силою вже уводили сина міністра до поліцейського відділу.
Міністру з боку поліції було запропоновано самому пройти у супроводі поліції до дільниці, або вони будуть змушені зафіксувати йому руки наручниками та силою перенести його до поліцейської машини.
Вислухавши це, міністр відповів працівникам поліції, що без свого сина він нікуди з цього місця самостійно не піде, і якщо поліцейським не соромно перетаскувати міністра внутрішніх справ у камеру, то нехай вони це роблять.
Після цього, без жодного вагання, зафіксувавши руки міністра наручниками, декілька працівників німецької поліції силоміць винесли міністра із зали в напрямку виходу на літне поле, де стояли поліцейські машини".
Як відомо, раніше міліцейський консул публічно викладав зовсім іншу версію. Він стверджував, що "наручників ні на кого не надягали" і членів делегації "нікуди не доставляли".
Загалом розповідь Дятлова про інцидент займає сім сторінок, з якою читачі "Української правди" можуть ознайомитися в повному обсязі та зробити власні висновки.
| kronus KRONUS 357
308 дні(в) тому | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 36 | | | Без теми | | Додав: | Луценко просить не брехати про його сина
16.05.2009___ www.ПРАВДА.com.ua
Голова МВС Юрій Луценко заявив, що особисто оплачував операцію, яка була проведена його сину.
Про це він сказав в ефірі Шустер Live.
Звертаючись до присутньої в студії депутат-регіонал Ганна Герман, яка заявляла, що операцію сину Луценка Олександру оплатив представник Партії регіонів, міністр сказав: "Пані Ганна Миколаївна, я вже вам дзвонив і казав: я прошу не поширювати брехню про мого сина. Нібито про те, що Партія регіонів лікувала мого сина".
"Я чотири з половиною години просидів під операційною свого сина, якого вивезли з розрізаною шиєю. Я пам’ятаю кожне євро, яке я заплатив зі своєї кишені. Їх було 4 тисячі. І, слава богу, я не потребую фінансової підтримки нікого", - зазначив він.
"І просив би взагалі забути про цю тему. Син за моєю спиною, а не навпаки. Не чіпайте дітей, я вас дуже прошу", - наголосив Луценко.
"Я дуже вдячний пану Андрію Клюєву, який порекомендував мені клініку (де проводилася операція), але я категорично спростовую фінансування з його боку", - сказав він.
Як повідомляли джерела "Української правди" операцію, яка була проведена сину Луценка, оплатив депутат від Партії регіонів Андрій Клюєв.
Українська правда
| kronus KRONUS 357
308 дні(в) тому | | Коментарі: 0 Група: Загальні | Переглядів: 18 | |
|
